Встановлення факту реєстрації шлюбу на тимчасово окупованій території 

Встановлення фактів, що мають юридичне значення, які мали місце на тимчасово окупованій території, продовжує користуватися значним попитом серед осіб зі статусом «внутрішньо-переміщеної особи» (далі – ВПО) вже після повномасштабного вторгнення збройних сил рф на територію України 24.02.2022 р. 

Жахливі життєві обставини, в яких опиняються ВПО в умовах активної фази військового конфлікту, стають чинниками виявлення нових потреб та інтересів у сфері захисту прав цієї вразливої категорії осіб. 

У свою чергу, органи законодавчої та виконавчої влади намагаються розробляти та впроваджувати вдосконалені і пристосовані до умов сьогодення правові норми та процедури їх застосування в інтересах ВПО, які полегшують реалізацію їх прав та свобод фактично у всіх сферах суспільного життя. 

 Що каже закон

Визначення наявності будь-якого факту, що має юридичне значення для встановлення, зміни чи припинення цивільних прав та/або обов’язків фізичних осіб, відповідно до діючого цивільного-процесуального законодавства України, відбувається в порядку окремого провадження на підставі звернення особи заявника із відповідною заявою до місцевого суду загальної юрисдикції.

Результатом розгляду заяви має стати рішення суду про підтвердження існування факту, встановити який просить заявник. 

Регулювання процесуального порядку окремого провадження із встановлення фактів, що мають юридичне значення, закріплено у ст. 293, 294, 315-319 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи в умовах воєнного чи надзвичайного стану та на тимчасово окупованих територіях» від 01.07.2022 р. № 2345-ІХ (далі – Закон № 2345-ІХ) нещодавно було впроваджено спрощений порядок встановлення фактів народження та смерті на тимчасово окупованих територіях в межах окремого провадження. 

Серед позитивних нововведень є особливості правил територіальної юрисдикції (підсудності), визначення кола заявників, обов’язок негайного прийняття заяви до розгляду судом за умов дотримання вимог до її змісту заявником, надано можливість звернення рішення суду до негайного виконання. Всі ці особливості виступають складовими норм ст. 317 ЦПК України, яку Законом № 2345-ІХ було додано до його змісту.

Даний порядок доповнюється ще однією процесуальною особливістю, яка стосується питань обґрунтування та доказування заявником наявності факту, що має юридичне значення, та розкривається у ч. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 р. № 1207-VII (далі – Закон № 1207-VII), а саме: 

«Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом на тимчасово окупованій території, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану». 

Ці зміни були внесені завдяки прийняттю Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» від 21.04.2022 р. № 2217-ІХ (далі – Закон № 2217-ІХ).

З моменту викладення у ч. 3 ст. 9 Закону № 1207-VII у редакції Закону № 2217-ІХ, яка набула чинності від 07.05.2022 р., заявникам стало значно простіше демонструвати судам існування юридичного факту в правовій дійсності, використовуючи при цьому документи (акти, рішення) органів окупаційної влади, якими такий факт зафіксовано.

Схожі прецеденти у міжнародному праві

Підставами для виокремлення саме цих актів цивільного стану (народження, смерть особи, укладення та розірвання шлюбу) в законі, метою якого, зокрема, початково визнавалась необхідність захисту та дотримання прав та інтересів громадян на тимчасово окупованих територіях в умовах обмеження суверенітету та юрисдикції держави Україна, стали так звані «Намібійські винятки».

Історія їх виникнення пов’язана із Південно-Африканською прикордонною війною (1962-1989 рр.), внаслідок якої Південно-Західна Африка отримала незалежність від Південної Африки та в подальшому отримала назву Намібія. 

У консультативному висновку Міжнародного суду ООН про «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» від 21.06.1971 р. (далі – Консультативний висновок) зазначено, що держави-члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними та недійсними, ця недійсність не може бути застосована до таких дій як, наприклад, «реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

У подальшому ця концепція розвивалась вже на теренах регіональних міжнародних правозахисних систем, зокрема європейської, де значний вклад у її розвиток було зроблено Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) – органом, який створено за ініціативи держав-членів Ради Європи у якості органу міжнародного правосуддя, який покликаний гарантувати та забезпечувати реалізацію положень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.

Рішення ЄСПЛ визнаються джерелом права в Україні та виконують роль регулятора суспільних відносин поряд із законами та іншими нормативно-правовими актами, активно застосовуються національними судами при розгляді всіх категорій справ.

Наприклад, у справах «Кіпр проти Туреччини» (рішення від 10.05.2001 р.) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (рішення від 23.02.2016 р.) ЄСПЛ констатував, що зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів окупаційної влади є далеким від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до вказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, у тому числі й цим. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються у міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня таких прав, які їм належать» (рішення у справі «Кіпр проти Туреччини» від 10.05.2001 р., § 96). 

Визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (рішення у справі «Кіпр проти Туреччини» від 10.05.2001 р., § 92). Першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони (тобто є окупованою) (рішення у справі «Мозер проти республіки Молдова та Росії» від 23.02.2016 р., §142).

Таким чином, суд має застосувати «Намібійські винятки», закріплені у ч. 3 ст. 9 Закону № 1207-VII (в редакції Закону № 2217-ІХ) та зміст яких детально розкривається у рішеннях Міжнародного суду ООН та ЄСПЛ. Їх застосування повинне відбуватись у контексті «як мінімум – визнання реєстрації народжень, смертей і шлюбів» на підставі дослідження документів (актів, рішень тощо), виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, у сукупності з іншими доказами, оскільки встановлення цих фактів має істотне значення для  реалізації певного переліку громадянських прав осіб.

Проблематика питання

Першим аспектом, на який треба звернути увагу, є те, що зміст ст. 317 ЦПК України, на відміну від ч. 3 ст. 9 Закону 1207-VII (в редакції Закону № 2217-ІХ), прямо не дозволяє застосувати спрощений порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення, на тимчасово окупованій території, для встановлення факту реєстрації та розірвання шлюбу громадянином (громадянкою) України на території, де тимчасово не здійснюються повноваження національних органів державної влади та місцевого самоврядування. Тому заявники мають користуватись загальним порядком розгляду справ окремого провадження щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення, закріплений у нормах ст. 315, 316, 318 і 319 ЦПК України.

Крім того, існує додаткове обмеження права на доступ до правосуддя заявників у формі відсутності звільнення їх від сплати судового збору за подання заяв про встановлення факту реєстрації або розірвання шлюбу на тимчасово окупованій території серед положень ст. 5 Закону України «Про судовий збір»

Так, у п. 21 ч. 1 ст. 5 вказано, що «від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються заявники – у справах за заявами про встановлення факту народження або смерті, поданих у зв’язку із воєнним станом, надзвичайним станом, збройною агресією, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру». 

Відсутність фактів реєстрації та розірвання шлюбу у нормі цього пункту спричиняє потенційне створення «надмірного матеріального тягаря» в процесі доступу до правосуддя ВПО, статки яких іноді можуть обмежуватись державною допомогою на проживання та виплатами від міжнародних неурядових організацій чи на утриманні яких можуть бути малолітні та/або неповнолітні діти чи непрацездатні родичі та інші члени сім’ї тощо. 

Якщо ВПО не матиме інших підстав для звільнення від сплати судового збору на момент подання заяви до суду – доведеться фінансувати організацію процесу здійснення правосуддя власним коштом.

Що думає Суд 

16.11.2022 р. колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі – КЦС ВС) ухвалила постанову у справі № 759/1443/22 про задоволення касаційної скарги заявника щодо протиправної відмови у рішенні суду першої інстанції у задоволенні заяви про встановлення факту реєстрації шлюбу на тимчасово окупованій території, яке було залишено без змін судом апеляційної інстанції. 

Правова позиція, викладена в цій постанові, дозволяє учасникам подібних справ окремого провадження, рішення за результатом розгляду яких ще не прийнято або розгляд яких ще не відбувся, розраховувати на позитивний ефект від викладених у ній тез стосовно порядку доказування наявності факту реєстрації або розірвання шлюбу на тимчасово окупованій території.

КЦС ВС посилався не лише на норму ч. 3 ст. 9 Закону № 1207-VII, а й на загальні принципи взаємодії легітимних органів влади з органами окупаційної влади на тимчасово окупованих територіях в питаннях визнання дійсності актів (рішень) останніх та юридичних наслідків, які вони за собою тягнуть, або «Намібійські винятки», мова про які йшла у розділі 2 цієї статті.

Тепер судам загальної юрисдикції необхідно буде використовувати цю правову позицію при перевірці аргументів заявників на користь задоволення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, та готуванні проектів судових рішень задля уникнення порушень застосування норм матеріального та/або процесуального права, що можуть стати підставою для їх подальшого скасування повністю або частково.

До 16.11.2022 р. деякі судді знімали з себе відповідальність за здійснення захисту принципу верховенства права, і, посилаючись на те, що неврегульованість питання щодо можливості визнання факту реєстрації або розірвання шлюбу на тимчасово окупованій території свідчить про межі реалізації державної політики в сфері захисту та забезпечення прав і свобод громадян України на тимчасово окупованій території, оскільки народження та смерть особи є незворотнім процесом та від волі особи не залежить, чого не можна сказати про укладення шлюбу. 

Крім того, суд зазначав, що порядок вирішення питання про встановлення факту укладення або розірвання шлюбу, зареєстрованого на тимчасово окупованій території, законодавством України взагалі не передбачений. 

Підтримку подібної позиції можна прослідкувати, наприклад, у рішенні Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10.09.2021 р. (справа № 937/7008/21), де аргументами суду на користь необхідності відмовити у задоволенні заяви про встановлення факту що має юридичне значення (реєстрація шлюбу), зареєстрованого на тимчасово окупованій території, стали ті, що викладені нами вище.

Натомість, окремі судді, які глибоко усвідомлювали проблематику цього питання та наслідки його невирішення, задовольняли заяви осіб про встановлення факту реєстрації шлюбу на тимчасово окупованій території, аргументуючи свою позицію тими доводами, які стали предметом викладення у змісті постанови КЦС ВС у справі № 759/1443/22. Для прикладу, можна навести рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23.03.2021 р. у справі № 161/542/21.

Наразі, за умов часткового законодавчого врегулювання та формування оновленої судової практики, ВПО та їх представникам стане набагато легше здійснювати представництво та захист своїх прав і законних інтересів у національних судах, органах реєстрації актів цивільного стану, інших державних органах, на підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності та галузевої належності. 

Висновки та рекомендації 

Судова та законодавча гілка влади, на щастя, демонструють приклади ефективної взаємодії та координації у вирішенні питань захисту прав ВПО. Це, безсумнівно, є великим плюсом в досягненні підвищення рівня такого захисту і його передбачуваності в майбутньому. 

Внесення запропонованих нами вище змін дозволить остаточно закрити питання врегулювання особливостей порядку встановлення фактів, що мають юридичне значення, на тимчасово окупованих територіях. 

«Намібійські винятки» повинні застосовуватись в повному обсязі з тим, щоб визнання того чи іншого цивільного стану особи, отриманого нею на тимчасово окупованій чи іншій тимчасово непідконтрольній Україні території, потребувало мінімальних, процесуально необхідних зусиль заявників та мінімальних матеріальних витрат з їхнього боку.

Заявникам та їх представникам необхідно активно використовувати ті інструменти, які надані нормами чинного законодавства України, в процесі встановлення факту укладення чи розірвання шлюбу на тимчасово окупованій території, обов’язково підкріплюючи свою позицію посиланнями на міжнародну та національну судову практику, як джерело тлумачення правових норм, з урахуванням особливостей обставин власної справи.

Законодавцям, в свою чергу, варто тісніше співпрацювати з професійною спільнотою правників і, таким чином, намагатись спільними зусиллями розробляти ініціативи щодо вдосконалення тих чи інших особливостей розгляду справ окремого провадження про встановлення фактів, що мають юридичне значення, на тимчасово окупованій території, як в теоретичній, так і в практичній площині. 

Звичайно, що громадянське суспільство та його профільні інститути не будуть залишатись осторонь цього процесу, продовжуючи спостереження за ситуацією навколо обговорених у цій статті питань і формуючи власне бачення щодо них, керуючись інтересами захисту прав членів українського суспільства.

Волонтер, юрист ГО “Ти потрібен Україні”

 Черняченко Дмитро Борисович